Коротенькі нотатки про мову

Моє дитинство проходило в радянські часи у великому місті. Місто було і є російськомовним. На той час мій батько працював в обласній установі. Працівники спілкувалися між собою українською. Навіть коли телефонували додому, було відразу зрозуміло, що дзвонять з роботи, бо він переходив на українську.

Що стосується шкіл того часу, то ми вивчали українську мову і літературу, добре читали, співали українські пісні. Підводжу до того, що школа надавала можливість володіння мовою, а спілкуватись нею чи ні вирішували самі, в залежності від внутрішньої потреби, що є потребою душі. Тому коли зараз я чую «нам не давали» – не вірю (хоча і не виключаю окремих «перегибов на местах»), коли говорять «не було потреби» – так, але є потреба (мотивація) внутрішня, особливо з віком, і є мотивація поверхнева – уклад життя суспільства. Справжній двигун в житті людини – це внутрішня мотивація, то, якщо чесно, її якраз і не було. (А от чому її не було, кожен з нас повинен зрозуміти сам – від лінощів, від нав’язаних колись штампів, що українською спілкуються тільки в селах, і в ніякому разі – у великих містах, чи дійсно душа духовна вже тоді зробила свій вибір, але він (вибір) ще не був сформованим для розуму).

Є потреба душі розмовляти російською – розмовляй, але мову держави, в якій живемо, потрібно знати, до того ж мова – це складова частина звучання народу, тих вібрацій, що випромінюються народом згідно місця проживання.

Є потреба душі розмовляти українською – розмовляй, але не протиставляй російській, не ганьби її, бо російська мова дійсно велика і могутня, має повноту, якої немає в інших мовах. І те, що ми з дитинства мали можливість володіти обома мовами, було і є нам тільки на користь!

Не можу обійти увагою і національний інструмент – бандуру. В багатьох музичних школах були класи гри на бандурі, ансамблі бандуристів, основу репертуару яких складали національні українські пісні та мелодії. До того ж при навчальних закладах (технікуми, ВНЗ) були змішані ансамблі народних інструментів – тут тобі і бандури, і цимбали… А ще, гордістю України була чоловіча капела бандуристів, від звучання якої «мурашки бігли по тілу».

Так на звичайних повсякденних прикладах можна побачити, що в любі часи, хоч дореволюційні, хоч радянські, хоч сьогоднішні, життя мало і має різне наповнення, різні барви. Тому під одну гребінку – «було все добре» чи «було все погано» – підводити не можна. Тим більше, що поки існує держава, буде правляча сила і опозиційні, кожна зі своїми поглядами та інтересами. І те, що для одних добре, для когось – не дуже, а для когось – взагалі нестерпне.

І головне – ми всі події роздивляємось тільки з точки зору розуму (людини ментальної, яка знаходиться в середині подій), але всі події завжди мають духовну основу, суть якої – еволюційний розвиток людини, народів, людства. І з цього приводу – народне прислів’я, що, на жаль, не втратило своєї актуальності: «Кожен народ має той уряд, на який заслуговує».

Коли живеш у вирі подій, перебуваючи майже весь час в емоційному стані, важко зрозуміти і справжню глибину подій, і глибину прислів’я.

Але час настав!…